Олександр Лесь народився 5 лютого 1986 року в Вінниці в люблячій родині. Батько, Віктор Степанович, і мама, Галина Гаврилівна, працювали на Вінницькому заводі "Маяк". Сашко зростав зі своїм на сім років старшим братом Сергієм.
Зі спогадів Сергія Леся (брата):
«Я фактично виховав його. Наші батьки багато працювали, були на роботах з ранку до вечора. Тож я був з ним постійно — і до школи разом, і додому, і у дворі гуляли. Навчалися ми в 35-й вінницькій школі. Після закінчення Сашко вступив до 19-го училища, обрав професію автослюсаря. А вже у 2010 році заочно закінчив Вінницький технічний коледж за спеціальністю “Економіка підприємства”.
Так вийшло, що ми завжди йшли по життю поруч. Навіть працювали разом — у Вінницьких міських електромережах, на дільниці кабельних ліній. “Не розлий вода” — це точно про нас із Сашком.
Коли у 2014 році почалася війна, мене призвали до армії. За рік до того помер наш батько. І саме тоді Сашко став справжньою опорою для нашої родини. Він допомагав мамі, моїй дружині, дбав про трьох моїх маленьких дітей. Брат тоді дуже підтримав нас усіх.
А коли вже розпочалося повномасштабне вторгнення, я розумів, що доведеться знову йти на фронт. Але й подумати не міг, що Сашко піде першим. Його призвали у травні 2022-го, а мене — восени того ж року.
Коли сталося непоправне... я довго не наважувався сказати мамі. До останнього мовчав, збирався із силами і підбирав слова… Як же мені його не вистачає! Просто вирвали живцем душу».
З травня 2022-го Олександр Лесь служив спочатку у Повітряних Силах, а згодом — у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. Був помічником гранотометника в штурмовій бригаді. Мав позивний «Ампер». 10 січня 2025 року він разом із побратимами виконував бойове завдання. На жаль, група військових потрапила під дронову атаку.
Це сталося на кордоні Харківської та Орловської областей. Їх було троє: Олександр та двоє його побратимів. Вони вже закріпилися на позиціях — ніби все спокійно, без загроз. Аж раптом, звідки не візьмись, з’явився той клятий дрон. Спершу вдалося від нього відірватися. Але це тривало недовго — він знову знайшов хлопців. У результаті постраждали всі троє. У Олександра поранення виявилося найважчим — уламок потрапив у голову. Побратими робили все можливе, щоб урятувати його: надали першу допомогу прямо на місці, трималися як могли, чекали на евакуацію, надіялися, що все буде добре... Далі у шпиталі Харкова за його життя боролися найкращі нейрохірурги. Сашко прожив ще чотири дні. Лікарі зробили все, що могли, але травма виявилася надто тяжкою. Як вони сказали — несумісна з життям. Серце Олександра зупинилося 14 січня.
У воїна залишився 12-річний син – Макар. Олександр був дуже люблячим та турботливим батьком. Вони часто проводили час разом, багато подорожували, відкривали для себе нові місця, ділилися мріями.
